Блог - ми пишемо для вас

Поки не відчуєш сам…

… ти не знаєш, скільки болю сховано в твоїй пам’яті.
… ти не визнаєш, як тобі важко довіряти людям.
… ти не усвідомлюєш свою самотність.
… ти впевнений, що ти знаєш світ і людей.
… ти не помічаєш, як відмовляєшся дорослішати.
… ти не підозрюєш, що нікому не відкриваєш серце.
… ти не пробував прощати себе.

Іноді виглядає і звучить дуже зворушливо: «Мені нема чого тобі дати», або «Не знаю, чи гідна я…», іноді виряджаються в популярні колажі бажань або запити на кшталт: «Яким я бачу свого чоловіка?»

Не знаю, кому як, а мені такий підхід нагадує прогулянку по магазинах або по ринку з метою придивитися і прицінитися. Чомусь в думках спливає «коня купувати» — як здрастуйте в XXI столітті.

«Це відбувається зі мною», — так ми часто говоримо, а думаємо ще частіше.

«Відносини не склалися». «Не щастить у коханні». «Сім’я розпалася».

А далі потрібна доброта, щоб пробачити себе. За те, що вважаємо в собі неправильним, за помилки, слабкості й сумніви. Не знехтувати, не проїхати, а пробачити, як кохану людину, якій важко.

У цих конструкціях немає нас, значить, ми нічого не могли вдіяти.

Коли мені кажуть: «Хочу бути впевненішим,» — я вагаюся. Як пояснити? Здається, що упевнені люди знають, як все має бути.

Коли життя рухається по накатаній дорозі, ніщо не заважає пишатися собою. А коли ми застряємо, коли нестерпно трясе, куди ми дивимося? Що відбувається, хто винен — ​​ми шукаємо причину зовні. Але марно. Шукати доведеться в собі.

Ми чекаємо на удачу, успіх, ну хоч благополуччя трохи, чому нам так не щастить, де наше везіння? Безособова ця структура («везіння») видасть нас з головою — нічого звалювати відповідальність. Ніхто не везе, ми рухаємося самі, тільки на час начебто забуваємо дивитися — куди? Відволікаємося на справи, і тут включається «автопілот».

Спочатку я сказала: «Не буде поста. Всі пояснення особисто.» Але мені згадалося враження з останньої групи, де усвідомлення були гарячими, парадоксальними, а іноді раптовими, як ляпас. Щире почуття достовірно. Це поки ми перебираємо камінці ідей на берегах своїх мислепотоків, ми сумніваємося: може, так, а може, й ні… А коли накочує справжнє, живе — ми відразу впізнаємо правду. Далі тільки постає питання, як з нею бути. Адже вже остаточно.

«Доктор, я буду жити? — Нууу… а який в цьому сенс?». Цей давній анекдот неймовірно точно описує вічний фокус, який може статися з кожним: ми не думаємо про сенс життя, але коли він втрачений, життя ставиться під сумнів. При цьому людина може призначити своїм сенсом що завгодно, зараз не про це. А про те, що будь-який батько або мати найменше хоче опинитися перед обличчям депресії, апатії, відсутності будь-яких прагнень і бажань своєї дитини.

Батькам весь час твердять, що дитину слід приймати та любити безумовно — такою, яка вона є. Це так важливо, адже в сучасному світі людину дуже часто міряють її успіхами, ї досягненнями, хоча душа безсумнівно більше успіху, а досягнення не обов’язково наповнюють життя щастям. Про те, як досягти мети, існує багато теорій і практичних семінарів, а все ж дається це все по-різному. Які приховані чинники можуть впливати на здатність домагатися бажаного, ми знову пошукаємо в пренатальному досвіді, а саме в третій матриці.

Хіба мало, хто кого боїться, скажете ви! Це правда, але павуки тут неспроста. Якщо в дитинстві не було «Мухи-Цокотухи» з величезними ілюстраціями, ніхто спеціально павуками не лякав, і інші жуки не хвилюють, а ось саме павуків дитина НУ ДУЖЕ боїться, можна з великою часткою ймовірності припускати, що це — первісток або важко народжувався. А чому? Щоб це пояснити, ми опишемо другу матрицю (БПМ II).

Вважаєте, ми — родом з дитинства? А ось і ні, наша історія починається ще раніше, трохи раніше моменту, коли наші батьки дізнаються про те, що у них буде дитина. Це зовсім не містика — безліч дослідів підтверджують, що люди пам’ятають своє народження, не так просто згадують, але пам’ятають. І що ще важливіше — часто відтворюють у своєму дорослому житті цілі блоки (матриці) переживань з власного народження, які не мають насправді прямого відношення до реальності. А розуміти це дуже важливо і потрібно, особливо щодо своєї дитини. Тому сьогодні ми почнемо з початку всього нашого життя — з першої базової перинатальної (навколородової) матриці (БПМ I).