Хто винен і що робити?

Євгенія Сербінова 20 травня 2014

пісокМинулої осені мені запропонували прочитати декілька лекцій з психології (в авторській редакції) для підлітків однієї дружньої гімназії.

Це було дуже хвилююче, оскільки я ще та «Галя балувана»: до мене люди звертаються САМІ за своїми потребами, вони дорослі, я плюс-мінус розумію, що їм потрібно. А школярі? Я вже й забула, чим вони дихають, як налаштуватися?

І це ж не вони до мене прийшли, а я до них — і як, скажіть, переконати їх слухати?

Нарешті, я вирішила пошукати достатній мотив ДЛЯ СЕБЕ — навіщо? І згадала, як давним-давно, ще вчителькою, правда, вже пізнавши на своєму шляху всілякого в особистих відносинах, мріяла вести курс з етики та психології сімейного життя. Мені здавалося тоді, що знай я заздалегідь ось це і ось те… було б точно простіше пробивати дорогу взаєморозуміння в буреломах власних помилок.

Ну ось і шанс, сказала я собі — розпочинай!

Що є найважливішим? Що треба знати, як «Отче наш…» або «двічі два», наближаючись до коханому чи коханій?

Для початку, свою «історію хвороби». Тобто, взагалі історію свого життя: тато, мама, їхні стосунки, а хто головний, а хто близький? Коротше, купу всього про свій ПОЧАТОК — тієї сім’ї, яка ФОРМУВАЛА.

Тому що даремно ми думаємо, що виросли — і все, тепер живемо взагалі по-іншому, так, як хочеться… Ох, ні! Хочеться одного, а виходить у відносинах так, що іноді на стіни ліземо. Чому?

Я ж не чистий аркуш — пиши, що хочеш! Я — і чим раніше і чесніше зрозумієш, тим краще — напхана різними програмами-установками, з одного боку, і абсолютно несвідомо йду до своєї прихованої мети, з іншого.

Пояснюю на пальцях: ось сім’я, де мама давно ображається на тата, і до моменту народження молодшої дитини це вже називається «все життя», а приводів для цього вже ретельно накопичена мамою ціла купа: і грубіянив, не піклувався, не заробив, чогось там не досягнув, ще й десь закохався, потім запив, на сім’ю забив… Розшифруємо: вважається, що батько поганий, а мати хороша.

Дитина, народившись в цій родині, дивиться навколо і вчиться виживати — як це роблять вони в цьому світі. Дитина ж не знає, що потрібно, аби вижити. Версія поведінки, яку вона вбирає (навіть якщо її від цього нудить) стверджує: чоловіки — «погані», жінки — «страждальниці» (хороші за сумісництвом, але фоном), живуть в суцільних сварках, називається — «сім’я». Дитина в самому початку ІНШІ версії не бачить, а пізніше навіть, коли бачить (нічого собі, у неї батьки, треба ж — радісні і цілуються!), то з собою не співвідносить. Чого б це? Вона не знає, як це «у них» виходить. Ось «у нас» ясно, хто хороший, а хто поганий, і хто в усьому винен. Це — головне питання, яке, зазвичай, нікого не цікавить у благополучній родині.

На жаль, домашні враження, навіть якщо (і особливо якщо) приправлені гіркою рішучістю «не повторити» їх, втілюються непомітно і невідворотно в новій парі. Здається природним і єдино правильним реагувати ось так (як? — та відомо, як!) і пішло-поїхало.

Кожна дитина, яка не отримала достатньо турботи й уваги, зустрівши, нарешті, ЙОГО або ЇЇ, зазвичай чекає, що тепер вона цілком насолодиться тим, що її покохають так, як ніколи раніше! Тобто — ну ж бо, сигналить власна «внутрішня дитина» (досвід дитинства), КОХАЙ МЕНЕ! А партнер йому: «Почекай, ти не зрозумів, це ТИ кохай, розумій і приймай мене. Коротше, будеш мені рідною матір’ю — небувалою — рідною матір’ю.»

Спочатку це «перетягування ковдри» навіть не дуже помітно, але щастя все одно не ладиться, адже всередині у кожного є чіткі уявлення, яким є (і повинен взагалі бути) чоловік, мається на увазі — «будь-хто», як повинна (як «правильно» буде) жити жінка. Підсвідомо людина робить все (автопілот у неї, що ж поробиш?), щоб прийти до СВОЄЇ, добре знайомої мети. Тобто треба знайти чоловіка, з котрого легко буде зробити «поганого», а самій — що? Правильно: страждати, втішаючись тим, що вона — хороша.

І навіть якщо я знаю, як я жити НЕ хочу, цього мало: адже я не вмію інакше, йду «від протилежного», тобто, на цей «протилежний» мені досвід весь час озираюся: ні себе не слухаю (час від часу, я пильную, щоб не повторити), ні на людину не дивлюся. Ось і тягну за собою батьківський безлад (травми, тобто), як бляшанку на хвості.

Як ви думаєте, дорогі діти, ЩО ж, зрештою, відбудеться?

Та все те, через що потім хочеться розлучитися, втекти, вбити того, кого спочатку дуже кохали. Тому що — хто винен? Це ми з дитинства знаємо — НЕ Я!

А ось є така думка, що у всіх конфліктах з нашої половинкою справа НЕ В ІНШІЙ ЛЮДИНІ! ЗАВЖДИ це тільки ПРО НАС! Програми наші, наш і автопілот, що приводить ось сюди, до нашої індивідуальної безвиході.

Але це, насправді, хороша новина, тому що іншого ми змінити не зуміємо, але з собою завжди можемо розібратися! Було б тільки бажання:)

Психолог Київ Євгенія Сербінова
Автор статті: Євгенія Сербінова

Трансперсональний психолог, 19 років досвіду, член International Breathwork Foundation, сертифікований фасилітатор Grof Transpersonal Training.

Дивіться також

Повернутися у Блог