Це — найчесніша казка про кохання

Євгенія Сербінова 9 листопада 2014

чудовиськоЗавжди кажу я, відкриваючи казку «Жінка-скелет». Відкриваю і починаю читати вголос прямо на консультації, тому що краще не розкажеш. І що ще можна відповісти на гірку розмова про те, «що робити, якщо він — такий?!» або «напевно, пора розбігатися!», «я його люблю, але мені потрібна інша людина»?!

Отже, читаємо: «одного разу рибалка відправився ловити рибу.»

Насправді, історія, як і в житті, починається ще раніше, з виховного моменту — епізоду з дитинства: «Вона зробила щось таке, від чого її батько розгнівався. У чому саме вона завинила, ніхто вже не пам’ятає, тільки батько притягнув її на берег моря і скинув зі скелі вниз. (…) Залишився скелет, який підводні течії перекочували по дну.»

І не розказуйте мені про нові виховні стратегії — будь-яка дія батьків може залишити скелет на дні біографії.

Що ж наш рибалка? До речі, ніхто не здивувався?

Взагалі, дивний образ для головного героя, хіба ні? Не принц, не мрійник-трубадур. А рибалка!

Тому що, закохуючись, кожен з нас сподівається на щось особливе, найпотрібніше і цінне. І невловиме. Та не сім’ю, нііі! Ну, це теж, звичайно… Потім, завтра… А ось для себе, коли мене полюблять і коли полюблю сам! … Щось чарівне, чудове, особливий подарунок долі, якщо цинічно — «велику рибу». Для цього ми входимо — закидаємо гачок глибше — в життя коханої людини, де неминуче, як і рибалка в казці, чіпляємо цим гачком за ребро… скелет. І витягуємо його, в надії на удачу, прямо собі в човен. Жах!

Перша реакція відмінно описана автором: «Аааа! — скрикнув бідолаха, і від жаху серце у нього пішло в п’яти, очі вилізли на лоб, а вуха запалали вогнем — Аааа! «— заволав він (…) і став гребти до берега, як очманілий. «

Чиста правда: виявивши у нашій коханій людині щось для нас абсолютно огидне, ми розуміємо: це жахливо, і ми не згодні це терпіти. Ні! Що завгодно, але не це! … І що ми робимо? Правильно — біжимо!

«Від страху він не зрозумів, що скелет попався на його вудку, і зовсім перелякався, коли побачив, що жахливий привид слідує за ним до берега. Куди б він не направляв свій човен, Жінка-Скелет не відставала…»

І ось воно — найцікавіше. Якщо вдається усвідомити це, можна заощадити на купі семінарів:). Найжахливіше — скелет — з характеру іншої людини витягли МИ! Це МИ його зачепили, потягнули, дістали. Він зачепився за наш гачок. І має відношення до нас. Так що там: саме ми — причина його появи.

Так що тікати нерозумно, просто безнадійно — скелет волочиться за нами. І в інші відносини теж. І до найпрекраснішої і люблячої людині ми підходимо, граючи вудкою, на яку легко і швидко ловляться скелети. Так… що ж робити?!

У казці рибалка ховається в свій будиночок іглу, впевнений, що тепер він в безпеці, а обернувшись, бачить перед собою страшну картину: купу кісток — все, приїхали! Нікуди більше ховатися й тікати, а кістки — ось вони…

Коли відносини призводять нас у безвихідь, коли знов і знов один й той же біль огортає нас, і вже немає сил бігти, ми змушені повернутися обличчям і поглянути на свій кошмар. Клариса Пінкола Естес, авторка цієї історії, пише: «Здається, що це дуже страшне видовище, проте це найкраща можливість проявити відвагу й пізнати любов.»

Далі «… в серці його запалилася іскра доброти, він повільно простягнув почорнілі від сажі руки і, щось ласкаво примовляючи, як мати, що втішає дитину, почав розплутувати рибальську волосінь.»

Рано чи пізно нам доведеться розбирати, розуміти, з’єднувати розірвані й заплутані смисли й зв’язки, пізнаючи себе і свої скелети, яких ми так боїмося, що змушені, як фокусники, витягувати їх наче з чужих шаф і глибин. «У казках послабити привід, розв’язати вузол, розпустити і розплутати — значить почати розуміти щось раніше недоступне, осягнути, як їм володіти і користуватися, уподібнитися мудрецю, знаючій душі.» (К. П. Естес)

І це те, з чим приходять до психолога — розібратися. Багатьом страшно починати — торкатися хоча б увагою і словами до того, про що і подумати страшно: самотність, вина, безвихідь, любов, довіра, маніпулювання, близькість, прощення, сором, рішення, відповідальність, свобода.

Але якщо є та сама «іскра доброти» — запас довіри й поваги до своєї душі, свого шляху, якщо ми в силах знайти співчуття для найбільш ненависних своїх проявів і болісних історій, то ми можемо скласти всю картинку зі шматочків, прийти до розуміння і примирення, до прощення.

І тільки тоді ми перестанемо судорожно шукати «підходящу» людину з доданим до неї рецептом безпрограшної гармонії й вічного любовного щастя, а почнемо любити, відважно продираючись крізь пишні зарості очікувань і фантазій; залишатися, а не тікати, натикаючись на власноруч виловлені скелети; не оцінювати або порівнювати, а поглиблюватися, нескінченно дізнаючись цей інший Всесвіт — душу і долю своїх дружини або чоловіка, стаючи взаємно чесніше, сміливіше, більш усвідомленими й дорогоцінними. І тоді скелет може — хоч і не обов’язково повинен — ​​стати живим, молодим, ніжним новим паростком наших відносин.

У казці «Жінка-Скелет», зібрана заново, наповнена сльозою щирого почуття перетворюється в живу жінку-мрію, стає дружиною щасливого рибалки.

Це до питання про те, де ж всі принци (варіант — ніжні феї)? Як їх знайти-добути-залучити-захопити, в крайньому випадку, виховати? …

Та легко — полюбити, а далі тільки встигай тягати скелети! …