Виховна алхімія або як зробити дитинство золотим? Частина 1

Євгенія Сербінова 15 червня 2015

кольорові гарбузУ мене було хороше дитинство. Принаймні, я завжди так вважала. І коли я вперше прийшла до психолога, то з упевненістю заявила про це. Загалом, я і зараз думаю, що це правда, тому що наші батьки жили мирно, дбали про сім’ю і про нас, завжди захищали наші інтереси, не брехали нам, поважали й довіряли, не карали, розуміли, багато жартували і намагалися не псувати життя ні собі, ні нам, дітям. Хоч ми і сьорбали радянську дійсність (всі ці садки, поліклініки, лікарні, школи, піонертабори і будинки відпочинку, вихователі й вчителі, вахтери, класна година і політінформація, вступ до вузу тощо). Точнісінько, як більшість оточуючих, нам добре жилося в дитинстві.

І ось в одному з дихальних процесів я несподівано і дуже вірогідно відчула себе маленькою дитиною, якій до крику, відчайдушно сумно і самотньо, яка відчуває себе зайвою і нікому не потрібною… Я виплакала тоді купу сліз. Це точно було про мене і про моє життя, тільки було не зовсім зрозуміло, як ці переживання узгоджуються з тим незаперечним знанням, що батьки мене люблять, мною пишаються і взагалі — у нас відмінна сім’я?!

Озираючись на це глибоке збентеження, визнаю, що воно стало першим кроком до відчування і усвідомлення, без яких неможливо розчаклувати себе від ілюзій. Наприклад, з приводу «золотого дитинства».

Багато років потім я вибудовувала картинку власного періоду від самого народження і дитинства, проживала різні фрагменти свого народження, плакала від щастя і від образи, слухала безліч різних історій, поки не склалися в чітке знання кілька фактів про дитинство, які завжди звучать в лекції на нашому семінарі і які я зібралася, нарешті, оформити в зв’язний текст.

Отже, перша і головна умова благополучного початку цілого життя людини, яка буде рости в нашій родині, — безумовна любов. Вибачте, термін затертий до дірок, освіжимо картинку. «Безумовна» — значить, «просто так», «ні за що». Навіть коли зовсім НІ за що… Про що ж тоді ця безумовна любов? Ми вчимося любити нашу дитину просто за те, ЩО ВОНА Є.

Почнемо здалеку.

Справа ще і в тому, НАВІЩО народжувати дитину. Добре б дійти згоди хоча б із самим собою, що не варто народжувати «для повноцінної сім’ї», тому що навіть злагоджена любляча пара стає після появи дитини перед деякими випробуванням. Що вже говорити про тих, яким здається, що саме новонароджений (діти завжди спочатку такі!) наповнить їх будинок спокоєм і щастям! … Взагалі-то навряд чи. Швидше знадобиться мобілізувати всю любов і терпіння, всю довіру і розуміння, всю віру в те, що труднощі швидкоплинні, а дитина росте. А де все це взяти, якщо саме новонароджений, як очікувалося, сповнить родину гармонією і щастям? Щось не збігається, а? Болісна новина для учасників проекту.

Обов’язково запитаємо себе з усією чесністю — НАВІЩО нам дитина? Ні в якому разі не варто народжувати «для зміцнення сім’ї» в кризовий момент, оскільки цей підсвідомий мотив може сильно ускладнити дитині долю: у неї точно є свій власний сенс, а доведеться все життя виплутуватися з цієї «місії». Не кажучи вже про те, що дитині саме потрібна для життя МІЦНА СІМ’Я.

Про всяк випадок: а може, у вас вже є хлопчик, і тепер «потрібна дівчинка»? Або навпаки? Повірте, ніякою любов’ю тут і не пахне! Що ж, якщо (немає числа таким історіям!) народиться «не те»?! Оооох! … Розповісти вам, що буде далі? Доведення батькам і всім-всім-всім, що я не гірше, а в сто раз краще (дівчинки/хлопчика), плюс тяжка нелюбов до себе (я — не те, що треба!), Плюс важкі пологи (не хочу народжуватися, ви ж мене не хочете, вам потрібна дівчинка/хлопчик!) і багато ще синців на душі. Викорінювати! Безжально викорінювати в собі зачатки бажання когось особливого! Тільки дитина, якою б не була, тільки вона сама, яка є, потрібна і важлива для батьків.

Правильна відповідь — дитину НЕ МОЖНА народжувати ні для якоїсь особової справи мами чи тата (відсутність сенсу життя, коли «він для мене — все!» — сюди ж). Ніяку батьківську задачу (продовження маминої молодості й потрібність чи полегшення страху самотності) не можна вирішувати народженням дитини.

Найкраща відповідь відгукнеться у вашій душі якось так: хочеться ростити когось і любити. Це коли ми переповнені бажанням любити, хлюпнути далі все найпрекрасніше, що ми знаємо і можемо, тому що вже скоро — через край потече… Хочеться покликати, запросити в життя і в нашу сім’ю нову людину, щоб віддавати, напоїти-нагодувати, вдягнути-взути своєю любов’ю. Покликати-запросити, але не привласнити, не поневолити, не повиснути на ній каменем «у-старості-буде-кому-стакан-води-подати»…

Їдемо далі. Мало відчувати безумовну любов, вірніше сказати, мало налаштовувати на неї своє серце (бо звичні нам з дитинства маніпулятивні «ходи» будуть включатися автоматично, так що доведеться постійно повертати себе в потрібний настрій), важливо висловлювати цю любов дитині. Як?

Чим молодша дитина, тим краще вона сприймає мову дотиків. Мова теж важлива, але спочатку не слова, а скоріше, тон, голос, емоції… Однак найпотрібніше — руки: носити на руках, притискати до себе, обіймати, гладити, цілувати, ласкаво торкатися якомога більше й частіше. Це означає: більшу частину часу дитина поводить в перші півроку на руках у батьків. Іноді її залишають в крісельце або ліжечку. Кажуть, що мати ще 9 місяців «доношує» на руках вже народжену дитину.

Прекрасно, якщо батьки вирішають спати з дитиною — тоді ймовірність спокійних ночей для сім’ї набагато більше, дитина завжди буде відчувати безпеку, прокидаючись вночі під теплим маминим бочком, і в цілому буде набагато спокійніше і щасливіше.

Підростаючій дитині дотики та обійми теж дуже потрібні, але важливо й говорити частіше про те, що ми її любимо. Особливо коли це важко. Тому що малий нестерпний, вередує, не слухається, дратує. Ні, я не свята, я заводжуся дуже швидко… скипаю, спалахую, АЛЕ! … Як тільки хоч трохи приходжу до тями, обов’язково намагаюся згадати і сказати, що люблю. І обійняти, помиритися, приголубити, ніжно пощебетати, повернути важливе між нами.

Моя дочка раніше питала: «А ти мене завжди любиш?», «А ти мене всяку любиш? А балувану теж? …» Обов’язково підтвердити. Дітям важливо чути це багато-багато разів щодня. Саме без жодного приводу (адже не ЗА щось ми любимо, так? Безумовно! …), просто так.

Тут важливо уточнити, що діти самі не розділяють спочатку себе і свої вчинки або поведінку. Тому ми вчимо дітей розрізняти: «Ти — моє золоте зайченятко, я дуже-дуже тебе люблю. Але так ПОВОДИТИСЯ у нас не можна, ніхто в нашій родині не жбурляє їжу на підлогу, і ти не будеш.» Тут розділяється моє ставлення до дитини (незмінна і безумовна любов) і неприпустимість такої ЇЇ ПОВЕДІНКИ.

Поведінка, звичайно ж, потребує корекції, а тому ми її обговорюємо і часом оцінюємо, АЛЕ НЕ ДИТИНУ! Тобто, не вважаємо, що дочка — нечупара або боягузка, але вона може забруднити і не прибрати (обговорюємо, пояснюємо і вимагаємо) або може боятися (розуміємо, втішаємо, допомагаємо). Але дитина залишається в будь-якому випадку коханою, чудесною, нашою! Дуже важливо, щоб за перші роки дитинства малюк сповнився упевненістю, що його вчинки і поведінка можуть викликати у оточуючих різну реакцію та різні почуття, але для батьків він завжди — коханий, дорогоцінний, хороший і потрібний такий, який є, будь-хто. Це — єдина основа, яка потрібна дитині все життя, і яку можуть і обов’язково повинні постаратися дати тільки її батьки!

Далі буде:)

Психолог Київ Євгенія Сербінова
Автор статті: Євгенія Сербінова

Трансперсональний психолог, 19 років досвіду, член International Breathwork Foundation, сертифікований фасилітатор Grof Transpersonal Training.

Дивіться також

Повернутися у Блог