Навіщо психологам «брудна білизна» або лекція про дитинство

Євгенія Сербінова 13 травня 2015

пакет на голові Якщо не дуже хочеться на семінар, зате дуже хочеться почути, «про що вони говорять» — ось, початок однієї з наших тем.

Лекція про дитинство

Коли дитина з’являється на світ, вона намагається зрозуміти, як вижити в цьому світі. Тому все, що з нею відбувається, вона сприймає дуже глибоко. Ставлення дорослих та інших дітей, все, що дитині кажуть про неї саму і про світ, все, що вона бачить навколо і переживає, буквально вкарбується в її свідомість, залишає глибокий слід.

Не дарма ми говоримо «враження» — досвід дитинства зберігається в душі на все життя. Навіть не просто зберігається, він продовжує жити своїми почуттями (страхами, наприклад), своїми очікуваннями (що все-таки оцінять, полюблять), своїм сприйняттям. Психологи називають цей конденсований досвід дитинства «внутрішньою дитиною». З нею можна обходитися по-різному: можна не помічати, але тоді рано чи пізно буде «істерика» або «бунт» — адже не можна довго ігнорувати дитину!

Інша крайність — потурати своїм дитячим реакціям на шкоду оточуючим та їх інтересам: такі особистості дуже милі, привабливі, але вкрай егоцентричні, і ніяких дорослих відносин з ними не побудувати.

Який же оптимальний спосіб взаємодіяти зі своєю «внутрішньою дитиною»? Так само, як в житті — враховувати, що вона є. У нашому випадку — знати, яке наше «дитяче», глибинне сприйняття себе, чоловіків і жінок, відносин, досягнень, грошей тощо. Дуже важливо зорієнтуватися в основних травмах свого дитинства, в звичних для «дитини» реакціях й очікуваннях. Навіщо? А ось, дивіться.

Дитинство — джерело наших ілюзій і розчарувань. Адже все те, що дитина не отримала в дитинстві від своїх батьків (прийняття, любов, повагу, визнання заслуг і цінності, інтерес, увагу, турботу, навіть похвалу), дорослий буде прагнути отримати від інших людей у своєму житті. Звичайно, несвідомо, але дуже намагатиметься отримати, вважаючи, що в цьому сенс і мета відносин. Це і є ілюзія. Адже інші дорослі, так само, як дитина хочуть отримати щось, але ніяк не дати.

Часто в спільному житті замість дорослих — дві «дитини», і один сигналить: «Кохай і приймай мене!» А інший у відповідь: «Ні, це ТИ мене люби і приймай, це МЕНІ потрібно! … «У відносинах починається „перетягування ковдри“, і кожна „дитина“ чекає, що першим схаменеться інший дорослий і все владнає. Або просто ми сподіваємося, що інша людина буде нам „рідною матір’ю“: почне піклуватися, цінувати, любити й розуміти (або кому що потрібно), а вона нам нічого не винна і поводиться, як начальник або співробітник, жінка або чоловік в пошуках щастя і ніколи, ні за яких обставин не зможе здогадатися, чим ми незадоволені.

Тут розповідаємо справжню історію, що трапилася у нас на семінарі. Перед процесом, про який було оголошено, що кожен по черзі виконає роль і батька, і дитини, треба було знайти партнера. І ми спостерігаємо, як до молодої людини підходить панянка і каже: «Чуєш, тобі донька не потрібна?» А він їй цілком серйозно відповідає: «Ні, я маму шукаю!»

Барабан і фанфари! Це — дуже чітка й чесна ілюстрація того, через що розбивається більшість відносин та сімей. КОЖЕН шукає МАМУ (або тата, неважливо), але не прагне любити сам, не усвідомлює, навіщо ще може бути потрібно двом людям провести разом життя.

Є ще один момент: якщо ми усвідомлюємо профіль своєї травми (хоч однієї з дитячих), нам простіше помічати, коли саме вона стає фільтром нашого сприйняття і навігатором нашої особистості. Зовні (з життя і любовних відносин) травми не лікуються. Тобто скільки не люби і ні піклуйся про людину, яка твердо вірить, «знає» про себе, що він або вона «нікому не потрібні», з цієї позиції її не зрушити ніколи. І тільки якщо у людини виходить усвідомити, що їй простіше і звичніше все і всіх «бачити» і трактувати в знайомому світі/трафареті, тоді вона може почати помічати реальність, яка до сих пір не вписувалася в зону її уваги взагалі — що її або його, звичайно, люблять, цінують і піклуються.

Саме тому психологи возяться з цією «брудною білизною» — нашими образами й смутками минулого: поки з усього цього потоку спогадів не виділиться якась схема, уявлення, установка про себе та інших. Тоді можна вчасно або навіть пост фактум «ловити її за хвіст», помічати, усвідомлювати цю матрицю — травму, яка переконує нас, що «нікому вірити не можна», «я нікому не потрібна», «соромно так себе вести», «любити небезпечно» та інше.

Так само, як образ «внутрішньої дитини», ми зберігаємо в собі образи наших батьків — зовсім інші, ніж ті літні люди, яких, можливо, вже немає в живих, або вони дуже потребують нашої уваги й допомоги. Але ми ж продовжуємо щось доводити, домагатися любові, розуміння і визнання наших успіхів у них — тих, з далекого дитинства, коли батьки були великими, як дерева і непередбачуваними, як боги, і від них залежала все наше дитяче життя.

Оскільки батьки для нас — зразки всього людства, то люблячи тата, ми вчимося любити чоловіків, відносини з мамою — це схема відносин з жінками на все життя. Ми схильні вважати нормою якраз те, що було звичайним в нашому дитинстві, навіть якщо ненавидимо цю норму всією душею! Ми поволі чекаємо, чи не буде так, або сподіваємося, щоб так було — в будь-якому випадку, в наші дитячі відносини з батьками слід поглиблюватися з усім терпінням і співчуттям, на яке ми здатні — заради того, щоб хоч розуміти, куди стане кренитися човен наших дорослих відносин. Адже тоді є шанс закласти такий маршрут, щоб він не перекинувся.

Кінець першої частини.

ЗАПИШІТЬСЯ НА КОНСУЛЬТАЦІЮ ПСИХОЛОГА