Блог

Багатьом людям страшно усвідомлювати про себе щось несподіване, що виглядає руйнівним, маніпулятивним, жорстоким чи соромним. Ми ненавидимо наштовхуватися на подібне в інших людях, нам не хочеться, щоб таке знали про нас.

Хто знає мене особисто, той в курсі, що я в житті кучерява. Завжди така була, змалечку. Мене влаштовувало моє волосся, та часом не подобалася моя зачіска. Я не хотіла випрямити свої кучері, але просто не могла дати собі раду з ними. Як дістати гарну зачіску? В перукарнях мене стригли так само як і тих, хто мав пряме волосся, робили укладку, та щойно я мила голову або просто виходила під вітерець, вся краса перетворювалася на дурнувату кульбабку. Я обурювалась: гарні ж кучері, а що робити, щоб не була «африка»? Як з ними бути?

Когда в детстве не было личного опыта «быть любимым просто так» — безусловно, легко попасться в ловушку достижений. Мы меряем себя чужими достижениями, а других — своими. Мы придирчиво всматриваемся в «результаты». Нервничаем и сомневаемся — достаточно ли?

Мой дедушка рассказывал анекдот-притчу про поломку на объекте государственной важности. Починить ни у кого не получалось. Вспомнили про одного мастера, который брал большие деньги за свою работу. К нему без крайней нужды старались не обращаться. Но вот пришлось. Он пришел, походил по объекту, послушал, подумал. Потом взял тяжелый гаечный ключ и сильно стукнул им по поверхности какого-то агрегата. Все сразу заработало — спасены! Расплачиваясь из своего кармана, начальник объекта проворчал:
- Столько денег за один удар…
Мастер ответил:
- Скорее за знание, ГДЕ надо было ударить.